Може, я занадто накручую. Можливо, це просто гра, і я шукаю сенси там, де їх немає. Але чим довше я дивлюся на Stacked, тим сильніше відчуття, що ми помилилися в термінах.
Ми звикли думати, що токени — це паливо для активності. Насправді система купує не твою активність. Вона купує твою інерцію.
Ви помітили, як видаються нагороди? Це мікро-дози. Рівно стільки, щоб ти не закрив ноутбук прямо зараз. Це не «дякую» за гру. Це оплата за те, щоб ти залишився в мережі ще на 20 хвилин. І ще на годину.
Система не платитиме за те, що ти робиш. Вона платить за те, щоб ти не пішов.
І це, чесно, трохи лякає. Бо це працює краще за будь-який маркетинг. Ти вже вклав час, ти вже «в системі», і тепер тобі просто шкода кинути все на півдорозі. Це не мотивація. Це страх втратити те, що тобі й так не належало, але що вже здається «твоїм».
Можливо, в цьому і є секрет виживання Pixels. Поки інші розсипалися через власну щедрість, тут нас тримають у стані постійного легкого голоду. Як тільки ти «наївся» — ти вільний. А проекту не потрібні вільні люди. Йому потрібні стабільні юніти.
Мені дискомфортно від цієї думки. Виходить, що Web3-економіка — це не про свободу, а про витончений спосіб купити твою увагу за копійки, поки ти впевнений, що «заробляєш».
Може, я помиляюся, і це просто еволюція геймінгу. Але присмак такий, ніби ми всі стали частиною величезного експерименту з вимірювання людської витривалості.
Ти все ще думаєш, що граєш? Чи просто рухаєшся за інерцією, бо система занадто розумно розставила всі крапки?
Бо на словах тут ніхто не стоїть. А на нашій нездатності вчасно зупинитися будується все інше.