Буває такий дивний момент, коли в мережі раптом настає тиша. Не в сенсі того, що ніхто не пише, а в сенсі, що все якось… приглушене. Алгоритми більше не підкидають тобі найгарячіші срачі, токсичні коментарі прибирають майже миттєво, контроверсійні теми або зникають, або їх так обережно обминають, що й не помітиш. І начебто має бути добре, вже нарешті спокій, без нервів, без криків у голові. А на ділі чомусь стає нудно. І порожньо, ніби спокій є, а життя з нього вже вивітрилось.
Мені здається, тут працює та сама штука, що з плазмовим телевізором (пам’ятаєте ще такі?). Плазма світиться яскраво саме тому, що там величезна напруга, іони носяться як скажені, все кипить енергією. Зменшиш напругу ну і картинка одразу тьмяніє, кольори вицвітають, очі вже не чіпляє. Так само й у нас в стрічці. Без напруги картинка стає правильною, але нецікавою.
Коли є напруга то ти змушений реагувати. Злитися, сміятися, писати довгий коментар о третій ночі, кидати в когось мемом, відчувати, що твоя думка щось важить. Нерви здають, а стрічка не відпускає. Ти не просто скролер, ти учасник. А коли напругу прибирають то ти стаєш глядачем. Пасивним. І дуже швидко починаєш відчувати себе зайвим.
Майже напевно ти це бачив, заходиш в твіттер (ну або в X, як його тепер), а там або котики, або мотиваційні цитати, або «сьогодні чудовий день, любімо один одного». І ти такий: «ну ок… і що я тут роблю?». Бо немає за що зачепитися. Немає того маленького уколу, який змушує тебе відкрити рот.
Пам’ятаю, як під час ковіду стрічка просто горіла. Вакцини та антивакцини, маски і без масок, локдауни ну і свобода. Люди писали такі тексти, що аж мурашки. І хочеться сперечатися, і хочеться підтримати, і хочеться просто бути там. А потім платформи почали «знижувати напругу». Бани, приховування, «ми боремося з дезінформацією». І раптом вже тиша. І активність впала. Люди просто перестали заходити так часто. Бо нема сенсу.
Те саме з великими субредітами чи групами у фейсбуці. Поки там кипить та мільйони переглядів. Як тільки модератори починають усе вилизувати до «позитивного вайбу» то люди йдуть. Бо нікому не цікаво сидіти в кімнаті, де всі чемно посміхаються і ніхто не сперечається. У мене щоразу виникає таке відчуття, ніби життя з таких місць просто випаровується.
Мені здається, ми підсвідомо потребуємо цієї напруги. Не постійного трешу, звісно, але якогось живого тертя. Бо саме в ньому народжується відчуття «я тут не просто так». Коли все приглушене тоді ти ніби вимикаєшся разом із мережею.
Тож отака парадоксальна штука виходить у нас з вами, заради спокою ми втрачаємо залученість. Заради того, щоб нікому не було боляче робимо так, що нікому вже й не цікаво. І плазма гасне. Не від того, що струму нема, а від того, що його стало замало.
Може, ідеальний варіант, тобто не вимикати напругу зовсім, а просто навчитися її тримати в розумних межах? Щоб іскрило, але не спалювало всіх навколо. Бо інакше виходить, що ми самі собі вимикаємо світло ну і потім сидимо в напівтемряві, втомлені й трохи сумні, особисто я б не хотів жити ні в постійному вибуху, а ні в повній тиші.
А ви як відчуваєте? Помітили, що останнім часом у стрічці стало якось… спокійніше? І вам від цього краще чи гірше?@Plasma #Plasma $XPL
