Пітер Шифф говорить про «неминучий крах долара» не вперше. Власне, він говорить про це роками. Іноді — дуже переконливо.
Що з цього реально важливо зараз?
По-перше, центробанки справді активно купують золото. Це факт, який важко ігнорувати. Вони диверсифікують резерви. Але диверсифікація ≠ відмова від долара. Це радше сигнал недовіри до стабільності майбутнього, а не до конкретної валюти завтра зранку.
По-друге, теза про «бульбашку в самому доларі» звучить гучно, але вона більше ідеологічна, ніж операційна. Долар — це не актив у вакуумі. Це фінансова інфраструктура, борг, торгівля, армія, ринки капіталу. Він не «лопається» як акція чи токен.
По-третє, слабкий долар як інструмент політики — ось тут цікаво. Якщо Білий дім справді комфортно почувається з ослабленням валюти заради експорту, це означає зміну пріоритетів. Не крах, але зсув. А зсуви зазвичай болючі для тих, хто звик до старого порядку.
Чому золото росте, навіть коли ФРС не знижує ставку?
Тому що ринок дивиться не лише на ставку. Він дивиться на борг, геополітику, тарифи й те, що називається «довгою довірою». Золото — це не ставка на кінець світу. Це ставка на те, що світ стає менш передбачуваним.
Ключове, що губиться в заявах Шиффа:
альтернатива долару досі не готова.
Є кандидати. Є розмови. Є експерименти.
Але немає системи, яка сьогодні здатна замінити долар без хаосу.
Тому це не історія про «долар завтра помре». Це історія про те, що долар повільно втрачає монополію на довіру.
А це вже значно серйозніше.
І значно повільніше.
Ринок любить крайнощі. Реальність — ні.
